ЕКОНОМІКА

Нафтова платформа Eni у Середземному морi

Основні галузі промисловості: нафтовидобувна та нафтопереробна, харчова, текстильна, цементна, металургійна. Найбільшу частку валової промислової продукції дає нафтовидобувна та нафтопереробна промисловість. Транспорт — автомобільний, морський, трубопровідний. Декілька міжнародних авіаліній забезпечують сполучення Триполі й Бенгазі з країнами Європи і США.


За даними [Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A. 2001]: ВВП — $ 32,9 млрд (1994). Темп зростання ВВП — (-2 %, 2001). ВВП на душу населення — $ 6510 (1994). Імпорт — продукти харчування, машини, текстиль, транспортне обладнання (г.ч. Італія — 22,3 %; Німеччина — 12,0 %; Велика Британія — 8,9 %; Франція — 6,8 %; Туніс — 5 %). Експорт — нафта та нафтопродукти (г.ч. Італія — 41,3 %; Німеччина — 16,6 %; Іспанія — 10 %; Туреччина — 6 %; Франція — 3,6 %). Продаж нафти в 1997 приніс понад 95 % всієї суми експортних надходжень.

Державний устрій

У Лівії 1977 року було ухвалено декларацію, що визнала основним законом суспільства Коран. Фактично духовною конституцією Лівії можна вважати Зелену книгу, написану Муамаром Каддафі. У ній відкидаються всі традиційні органи влади (як фальшиві) й проголошується безпосереднє народне самоврядування — джамахірія. Партії заборонялися як інструмент диктаторських урядів, вибори — як обман демократії. Справжніми законами визнавалися релігія та звичаї.

Демографія

Населення

Етнічна мапа Лі

Чисельність населення — 6,46 млн (зокрема 167 тис. іноземних робітників, оцінка на липень 2009). Річний приріст — 2,1 %.







Лівійці, Аль-Байда


Населення Лівії відносно однорідне, більшість становлять лівійські араби, у південно-західній частині Триполітанії також мешкають бербери, у Феццані — невеликі групи туарегів, на південному сході — тубу. Також є невеликі громади греків, турків, італійців і мальтійців. Для населення Лівії характерно збереження аж до теперішнього часу (хоча і в значно послабленому вигляді) родоплемінної організації. Особливо це характерно для Киренаїки, Феццана й району Західних гір у Триполітанії.

Соціальна структура

Упродовж багатьох століть історичний розвиток кожної з двох основних областей Лівії — Триполітанії й Киренаїки — ішов власним шляхом. Саме тому соціальна однорідність більше виявляється на регіональному, а не на національному рівні. Розповсюдження на території Киренаїки в 19 столітті діяльності сенуситського ордена ще більше віддалило ці дві області, оскільки населення Триполітанії зберігало вірність нормативному сунітському ісламу. Сенуситський релігійно-історичний рух, засновником якого був дід колишнього короля Ідріса I, ставив за мету повернення до витоків ісламу. Населення Киренаїки складалося переважно з кочівників і напівкочівників, тоді як у Триполітанії сільське та міське населення переважно осідле. Для населення пустельної області Феццан характерна своєрідна соціальна організація. Також є невеликий прошарок торговців і нечисленна, але постійно зростаюча група чиновників, менеджерів і кваліфікованих фахівців. У прибережній зоні і у Феццані земля перебуває в індивідуальній приватній власності. Для районів із кочовим населенням характерне колективне володіння землею родоплемінними групами

Освіта

У період італійської колоніальної залежності в Лівії фактично не існувало системи освіти. Початок її активного розповсюдження припадає на часи британської військової адміністрації, а подальший розвиток відбувався після 1960-х років, коли до незалежної Лівії стали надходити значні кошти від продажу нафти. Освіта в країні безкоштовна на всіх рівнях й обов'язкова до 9 класу. У 1991—1992 в Лівії налічувалося 2744 початкових школи, 1555 середніх шкіл, 195 професійних і педагогічних коледжів. Діяли також 10 університетів і 10 педагогічних інститутів (враховуючи відділення університетів аль-Фаттах у Триполі й Гар'юніс у Бенгазі). У початковій школі навчаються 1,4 млн дітей, в середній — 310,5 тис. учнів, в професійних училищах — 37 тис. і в системі вищої школи — 72,9 тис. студентів. Розвиток технічного навчання зумовлений головним чином потребами нафтової промисловості. У країні діють 14 науково-дослідних центрів. Держава надає матеріальну допомогу мережі ісламських навчальних закладів, зокрема ісламському університету в Ель-бейда, який є також центром релігійних досліджень. У Лівії видається близько 20 газет і журналів арабською та англійською мовами, кількість виданих книг невелика